Для моїх учнів
Корисні поради для учнів
Посміхайтесь!
Пропонуємо розгадати загадку: «Вона немає ціни. Вона збагачує тих, хто її одержує, не збіднюючи тих, хто її дарує. Вона продовжується одну мить, пам'ять же про неї часто зберігається надовго. Немає таких багатих, які могли б прожити без неї, і немає таких бідних, які б не стали багатші її милістю.
Вона створює щастя в домі, атмосферу доброзичливості у справах і служить паролем для друзів.
Разом з цим її не можна купити, випросити, позичити чи вкрасти, бо вона являє собою таку цінність, яка не принесе ніякої користі, якщо тільки не буде йти від чистого серця».
Так що ж це? Звичайно ж, посмішка! Тож поговоримо про посмішку.
Вчинки красномовніші за слова, а посмішка означає: «Ви мені подобаєтесь. Ви робите мене щасливим. Я радий вас бачити». Я кажу про справжню щиру посмішку - посмішку, сповнену сердечної доброти, що йде з глибини душі, посмішку, яка високо цінується в людських стосунках.
Що можна порадити, якщо ви не відчуваєте бажання посміхатись? Спробуйте змусити себе: якщо ви наодинці, наспівуйте якусь веселу пісеньку, згадуйте приємні хвилини вашого життя, коли ви чудово повеселилися у товариша на іменинах, коли ви добре відповідали біля дошки і одержали заслужену гарну оцінку, коли вам посміхнулася дівчина, яка вам симпатична, і погодилася піти з вами в кіно. Поводьтеся так, як ніби ви вже щасливі, і це приведе вас до щастя!
Щоразу, коли виходите з дому, наберіть бадьорого вигляду, високо підніміть голову, ніби вона увінчана короною, дихайте на повні груди, «пийте» сонячне світло, вітайте посмішкою ваших друзів. Намагайтеся зосередитися на думці про те, що вам хотілося б здійснити, намалюйте в своїй уяві образ симпатичної і достойної людини, якою вам хотілося б стати. Підтримуваний вашою думкою, він буде щохвилини перетворювати вас саме в таку особистість!
Посміхайтеся! І люди, зігріті вашою посмішкою, будуть тягнутися до вас!
Посміхайтеся! І ваша посмішка створить щастя у вашому домі, атмосферу доброзичливості в спілкуванні.
Тільки ця посмішка має йти від чистого серця, тоді ви станете багатші з її милості. Адже, якщо ви здатні завжди посміхатися життю, життя завжди посміхнеться вам!
"Секрети успішного навчання"
Вчися, навчаючи:
Саме цей секрет нам хотілося б тобі розкрити першим, тому що надалі він може допомогти тобі освоїти інші.
Отже, повторимо: щоб щось добре засвоїти самому, можна (і потрібно!) Навчити цьому іншого!
Якщо ти вирішив скористатися нашими пам'ятками і освоїти секрети успішного навчання, вибери людини (свого друга, подругу чи просто однокласника, брата чи сестру), якому ти будеш допомагати у навчанні. Звичайно, ця людина повинна погодитися прийняти твою допомогу (ти повинен переконатися в тому, що йому дійсно це потрібно)!
Передавати секрети успіху в навчанні можна і дорослому: мамі, татові, бабусі, дідусеві ...
Тільки не перевантажував інформацією свого слухача, пропонуй її "маленькими порціями"!
Секрети успіху на уроці
Успіх на уроці забезпечує не тільки якісна самостійна підготовка до нього, але й ефективна робота під час уроку. Аналіз відповідей твоїх однокласників допоможе не тільки краще засвоїти матеріал, але й удосконалити твої власні відповіді за формою та змістом.
Запам'ятай, важливе:
Підготувати все необхідне для уроку до дзвінка.
Не відволікатися, зосередитися на завданні.
Не вигукувати з місця, піднімати руку.
Не жувати на уроці.
Не базікати з сусідом по парті.
Не списувати.
Готувати свою відповідь.
Дотримуватися правил етикету.
Сидіти рівно.
Вимикати мобільні телефони.
"Переробляти" інформацію.
Готуючись до відповіді на уроці:
1. Згадай зміст матеріалу.
2. Подумай або запиши план відповіді.
3. Виділи найголовніше в темі, при відповіді сконцентруйте на цьому увагу.
4. Кожне положення обов'язково доводь, приводь приклади, але коротко і ясно.
5. Обов'язково роби узагальнення і висновки зі сказаного.
6. При необхідності користуйся таблицями, схемами, посібниками, моделями.
7. Якщо твоя відповідь потребує доведення експериментом, підготуй заздалегідь все необхідне.
Читайлик
Казки братів Грімм
Білосніжка та сім гномів
Одного дня серед зими, коли надворі сипав сніг, як біле пір'я, королева сиділа біля вікна й вишивала. Рама у вікні була з чорного дерева, і сніг проти неї здавався ще білішім. Задивилася королева на той сніг і вколола пальця голкою. Щоб не так боліло, вона виставила руку на холод за вікно, і на сніг упало три краплі крові.
Ті червоні краплі були такі гарні на білому снігу, що королева подумала: «Якби в мене була дитина така біла, як сніг, така червона, як кров, і така чорна, як дерево на цій рамі».
Невдовзі після того в королеви народилася донечка, і шкіра в неї була така біла, як сніг, щоки такі червоні, як кров, а коси такі чорні, як дерево на рамі, тому дівчинку назвали Білосніжкою. А королева, народивши дочку, померла. Через рік король одружився вдруге. Нова королева була гарна на вроду, але дуже горда й пихата. Вона нізащо не стерпіла б, щоб хтось був кращий за неї. І було в королеви чарівне дзеркальце. Підійде вона, було, до стіни, де те дзеркальце висить, гляне в нього і спитає:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, найкраща у нас.
І королева була задоволена, бо знала, що дзеркальце
каже правду.
Та Білосніжка підростала і все кращала, а як їй минув сьомий рік, то стала
гарна, як писана, краща за саму королеву.
І ось одного разу королева спитала у свого
дзеркальця:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
та Білосніжка краща в сто раз.
Злякалася королева і аж позеленіла з заздрощів. Відтоді вона так зненавиділа Білосніжку, що в неї серце переверталося, коли вона бачила її. Вона ні вдень, ні вночі не знаходила спокою. Нарешті, покликала лісника та й каже йому:
- Відведи дівчину в ліс, щоб мої очі більше не
бачили її. А там убий і принеси мені з неї печінку, тоді я знатиму, що ти
виконав мій наказ.
Як лісникові було не послухатись королеви?
Повів він Білосніжку в ліс, а там витяг мисливського ножа й хотів уже її вбити, але дівчинка заплакала й почала його просити:
- Ох, чоловіче добрий, не вбивай мене, я піду собі в ліс і більше ніколи не вернуся до замку.
Вона була така гарна, що лісник пожалів її і сказав:
- Ну добре, йди, бідолахо!
А сам подумав: «Однаково тебе скоро з'їдять дикі звірі». Та все ж таки в нього ніби камінь з душі звалився, що йому не довелося вбивати її.
Повз нього саме пробігав молоденький дикий кабан. Лісник заколов його, вирізав із нього печінку й відніс королеві на доказ того, що він убив Білосніжку. Лиха королева взяла її і віддала собакам.
А бідолашна дівчинка лишилася в лісі сама, як палець. Стоїть вона, тремтить зі страху, приглядається до кожного листочка навколо й не знає, що їй робити. Потім пішла куди очі бачать, по гострому камінні й по колючках. Повз неї пробігали дикі звірі, але жодне її не зачепило.
Ішла вона, йшла, поки ноги несли, а як почало вечоріти, побачила маленьку хатку й зайшла до неї відпочити.
В хатці все було маленьке, але таке гарне та чисте, що й не сказати.
Посеред хатки стояв столик, застелений білим обрусом, на ньому стояло сім
мисочок і сім чарочок, а біля кожної мисочки лежала ложечка, виделка й ножик.
А вздовж стіни стояло сім ліжечок, кожне накрите білим, як сніг,
простирадлом.
Білосніжка дуже зголодніла й хотіла пити, тому взяла з кожної мисочки потрошку городини й по шматочку хліба і надпила з кожної чарочки по краплі вина, бо не хотіла забирати в когось одного все. Потім вирішила лягти відпочити, бо так стомилася за дорогу, що ледве на ногах стояла. Лягла вона на одне ліжечко - а воно завелике, лягла на друге - а воно замале. Аж сьоме виявилось якраз на неї. Так вона на ньому й заснула.
Коли зовсім смеркло, прийшли додому господарі хатки. То були сім гномів, що добували руду в горах.
Засвітили гноми сім свічечок і, коли в хатині стало видно, побачили, що там хтось побував без них, бо все стояло не так, як вони залишили.
- Хто сидів на моєму стільчику? - сказав перший гном.
- Хто їв із моєї мисочки? - сказав другий.
- Хто надламав мій хліб? - сказав третій.
- Хто над'їв мою городину? - сказав четвертий.
- Хто брав мою виделку? - сказав п'ятий.
- Хто різав моїм ножиком? - сказав шостий.
- Хто пив із моєї чарочки? - сказав сьомий. Тоді перший озирнувся навколо й побачив, що простирадло на його ліжечку трохи вгрузло.
- Хто лягав на моє ліжко? - сказав він. Решта гномів теж побігли до своїх ліжечок і закричали:
- На моє ліжко також хтось лягав!
А сьомий глянув на своє ліжечко й побачив Білосніжку, що спала на ньому.
Він покликав своїх товаришів, ті підбігли, присвітили свічечками і вражено загукали:
- Ой леле! Ой леле! Яка ж гарна дівчинка! І такі були раді, що вирішили не будити Білосніжку, хай собі спить.
А сьомий гном переспав ніч біля своїх товаришів - одну годину на одному ліжку, другу на другому, третю на третьому, і так до самого світанку.
Коли настав ранок, Білосніжка прокинулась, побачила сімох гномів і злякалася. Та вони не гнівались на неї, а ласкаво спитали:
- Як тебе звати?
- Білосніжка, - відповіла дівчинка.
- А як ти опинилася в нашій хаті? - спитали далі гноми.
Тоді Білосніжка розповіла їм, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.
- Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею - куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре.
- Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, - відповіла Білосніжка.
Так вона стала господинею в хаті гномів. Вони зранку йшли в гори, де шукали руду й золото, а ввечері верталися додому, і їй треба було на той час приготувати їм їсти. Цілий день дівчинка була вдома сама, тому добрі гноми застерігали її:
- Бережися своєї мачухи, вона скоро довідається, що ти в нас. Нікого не впускай до хати!
А королева думала, що Білосніжка давно мертва й тепер вона найперша і найкраща в країні.
Одного разу вона підійшла до дзеркальця та й каже:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
та Білосніжка в темній долині,
де вона в карликів мешкає нині,
краща за вас
в тисячу раз.
Злякалася королева, бо знала, що дзеркальце ніколи не каже неправди. І
зрозуміла, що лісник обдурив її, лишив Білосніжку живою. Почала вона думати і
так, і сяк, як би його звести пасербицю зі світу, бо поки вона не стане
найкращою на цілий край, заздрощі не дадуть їй спокою. Нарешті надумала,
нафарбувала собі обличчя, перебралася старою перекупкою і стала зовсім на
себе не схожа.
Потім, пішла в потаємну комірчину, до якої ніхто не заглядав, крім неї, і зробила там отруйне яблуко. Воно було біле, червонобоке й таке гарне, що кожному закортіло б його з'їсти. Але кожен, хто б його надкусив, відразу помер би.
Коли яблуко було готове, королева пофарбувала собі обличчя, перебралася селянкою і пішла в гірську долину, до хатини сімох гномів. Постукала вона в двері, а Білосніжка виглянула у віконце та й каже:
- Гноми наказали мені, щоб я нікого не впускала.
- То й не впускай, - мовить селянка, - тільки візьми яблуко. Я тобі дарую його.
- Ні, - каже Білосніжка, - я не можу його взяти.
- Боїшся, щоб я не отруїла тебе? - питає стара. - Ну то глянь, я розріжу його; надвоє: червону половину з'їси ти, а білу я.
А вона зробила яблуко так, що отруєна була тільки червона половина.
Білосніжці дуже хотілося того яблука, і як вона побачила, що селянка їсть його, то не втрималась, вистромила руку у вікно й узяла отруєну половину. Та тільки-но вкусила її, зразу впала додолу, як мертва.
Повернулися гноми ввечері додому і бачать: лежить Білосніжка долі й ані пари з уст, справді вже мертва. Вони підвели її, обшукали, чи нема на ній чогось отруйного, розпустили їй пояс, розчесали коси, обмили її водою і вином, та нічого не допомогло: дівчина була мертва й не оживала. Тоді вони поклали її на шари, посідали всі семеро навколо й заплакали. Так вони плакали три дні. Потім хотіли поховати її, але вона була як жива, навіть рум'янці на щоках не зблідли. Тому гноми сказали:
- Не можемо ми її опустити в темну могилу.
І надумали вони зробити прозору скляну труну, щоб Білосніжку видно було з ycіx боків. Поклали вони її туди, а на труні золотими літерами написали, як її було звати й що вона була королівська дочка. Потім винесли труну на високу гору і на зміну охороняли її. До труни прилітали птахи й теж оплакували Білосніжку - спершу сова, тоді ворон, а наостанці голуб.
Довго-довго лежала Білосніжка у своїй труні і нітрохи не мінялася, лишалась така, як була: шкіра біла, як сніг, щоки червоні, як кров, а коси чорні, як рама з чорного дерева.
Одного разу їхав тим лісом королевич і зайшов до гномів переночувати. Побачив він на горі труну і красуню Білосніжку в ній, прочитав, що на тій труні написано золотими літерами. І каже він гномам:
- Віддайте мені цю труну, я за неї заплачу, скільки ви захочете.
Але гномки відповіли йому:
- Ми її не віддамо за все золото, яке є на світі.
- Ну, то подаруйте її мені, - сказав королевич. - Я
тепер без неї жити не зможу. Дивитимусь на Білосніжку хоч на неживу, все-таки
легше буде.
Пожаліли його гноми й віддали йому труну з Білосніжкою.
Королевич звелів своїм служникам узяти її на плечі й нести до замку. Ідуть вони, йдуть, та й зачепилися за якийсь кущ. Труна струснулася, Білосніжка в ній також, і шматочок отруєного яблука, який вона була відкусила, випав у неї з рота. Невдовзі по тому вона розплющила очі, підняла віко труни й сіла в ній, знов жива-живісінька.
- Ой леле, де я? - вигукнула вона. Зрадів королевич та й каже:
- Ти в мене!
І розповів їй, що з нею було. А на закінчення мовив:
- Ти мені стала миліша за все на світі. Ходи зі мною до замку мого батька й стань моєю дружиною!
Білосніжка погодилась і пішла з ним. У королівському замку почали готуватися до бучного весілля.
Але на те весілля запросили й лиху мачуху Білосніжки. Вбралася вона у свої найкращі шати, підійшла до дзеркальця та й питає його:
Дзеркальце, правду скажи-но мені:
хто в нас найкращий, у цій стороні?
А дзеркальце й каже:
Ви, королево, гарні у нас,
Та молода королева
краща за вас
в тисячу раз.
Як почула це лиха отруйниця, то аж засичала з люті. І стало їй страшно, так страшно, що вона зрозуміла: той страх її вже ніколи не кине. Спершу вона вирішила не йти на весілля, та потім передумала, бо переконалася, що як не побачить молодої королеви, то не матиме спокою.
Зайшла вона до кімнати, де сиділи молоді, впізнала Білосніжку й закам'яніла зі страху. Стоїть і далі ні руш. А тоді її лихе серце не витримало, і вона впала додолу мертва.
Читайлик
Зірка Мензатюк
Тисяча парасольок
Хочу розповісти про дівчинку, яку ти недавно бачив. Пам'ятаєш, у магазині: вона сердилась, аж ніжкою тупала, бо мама не хотіла їй купити... ой, забула що. Чи то іграшку, чи хустинку-носовичка, чи щось інше. А оце дівчинці (звуть її Улянкою) захотілося нової парасольки.
- Купи! - смикала вона маму за рукав.
- Нащо її тобі, Улясю, в тебе є парасолька.
- Але не така. Та без квіток, і не червона. Купи!
- Доню, в мене грошей не вистачить. Ми прийшли по інші речі.
- Інші потім купиш. А тепер парасольку!
Даремно мати вмовляла Улянку - та розсердилась, розпхикалась, оченята її наповнилися злими капризними сльозами.
- Ти нехороша мама! - вигукнула дівчинка, висмикнула руку з материної долоні і вибігла з магазину.
Надворі вона розгубилася. Плакати не хотілось - мама однак не бачитиме її сліз. Піти б додому, але одній лячно.
- Що, нудьгуємо? - раптом почула мала. Коло неї стояв дідусь з довгою білою бородою - такою, як ото приклеюють Дідам Морозам на Новий рік.
- Нудьгую,- погодилася Улянка. - А ви працюєте Дідом Морозом?
- Ні. Але твоєму лихові зарадити можу. Хочеш, я подарую тобі тисячу парасольок?
- Аж тисячу?
- Так, тисячу звичайних дощових парасольок. У мене є ще й тисяча особливих, чарівних...
- Не треба особливих,- швидко заперечила дівчинка, адже вона знала, що всілякі чарівні речі - вигадка, а насправді їх нема.- Я хочу звичайних парасольок.
- Гаразд,- дідусь вийняв з кишені якусь річ, схожу на старовинний годинник, і щось у ній покрутив.- Вони вже в тебе вдома.
- Дякую,-мовила Улянка, не дуже, вірячи сказаному.
Уявіть собі: вдома вона справді побачила безліч парасольок! Червоних, зелених, синіх, коричневих, жовтих, з ромашками і гвоздиками, трояндами й фіалками, в горошок і в смужку, з найвигадливішими візерунками... Була навіть така самісінька, як та, що мама не схотіла купити. Улянка схопила п і побігла на вулицю, адже там саме зашелестів, як на замовлення, веселий теплий дощ. Рясні краплі лопотіли по новій парасольці. Та от досада: нікого з подруг чи просто знайомих дівчаток надворі не було. «Ач, боягузки,- зітхнула Улянка.- Повтікали від дощу, начеб вони з цукру!» Вона розглядалася по вікнах і балконах, але й звідти ніхто не визирав, ніхто не дивився на її обновку.
Раптом з-за будинку вибігли дівчатка з одною на двох парасолькою. Несли її вони абияк, сукенки в обох намокли, а дівчатка ще й босоніжки поскидали і ляпали по теплих калюжах. Улянка заздро подивилась їм услід. «їхня парасолька краща. Може, в мене теж є така?»
Вона не помилилася: вдома справді знайшла блакитну, як і в подружок на вулиці.
І ось Улянка знову надворі. Але навіть чалапати по калюжах чомусь невесело. Поодинокі перехожі квапились додому, на Улянку ніхто не звертав уваги, нікому й на гадку не спадало, що в цієї маленької дівчинки є вже аж тисяча парасоль і така точнісінько, як у перехожих у руках, у неї, напевно, є теж. «А як би всі мені позаздрили, дізнавшись про це!» - подумала Улянка.
Вона вернулась додому і вибрала з десяток найяскравіших парасоль. Проте й на цей раз їй не гулялося. Парасольки були важкі, розсовувалися на руках і - нікого не
дивували. Тільки один чоловік з лагідними очима сказав своїй доні: «Бачиш, яка хороша дівчинка? Несе подружкам парасольки, щоб не помокли. Молодець!» Улянка почервоніла від незаслуженої похвали, гуляти зовсім розхотілося, і вона подалась додому.
Але й тут було не легше! Тато, вернувшись з роботи, хотів дивитися футбольний матч улюбленої команди, а до телевізора через парасольки годі приступитесь; диван і крісла теж завалені ними.
- Негайно прибери цей базар! - нагримав тато на Улянку.- Через тебе ніколи по-людськи не спочинеш!
Улянка взялась прибирати парасольки, але куди? Вони заповнили всю квартиру, лежали у всіх кутках, у шафах, на полицях...
- Мамо, я голодна! - побігла Улянка на кухню.- Давай вечеряти.
Мама тільки розвела руками:
- Яка вечеря, Улясю? Я ледве звільнила кухню від твоїх парасольок, тепер лиш починатиму варити...
Навіть лягти спати було неможливо: ліжечко теж заповнили кляті парасолі!
Вранці Улянка встала заспана й сумна. У двері подзвонили. Дівчинка відчинила й зраділа: це був учорашній дідусь.
- Негайно, негайно заберіть ці парасольки! - забувши привітатись, вигукнула вона.
- Як забрати? Всю тисячу?
- Всі до одної!
Дідусь зосередився і мовив довге-довге слово. Таке довге, що з ним казку буде важко дочитати до кінця. Якщо ви раптом схочете позбутись тисячі парасольок, подзвоніть мені, і я скажу вам те слово по телефону.
Так от, дідок мовив чарівне слово, і парасольки миттю пропали. Навіть усі речі, які через них мама, тато й Улянка не змогли покласти на місце, ураз прибрали себе самі. Дівчинка полегшено зітхнула.
- Усе-таки шкода, що ти не хочеш парасольок,- сказав дідусь.- Можу запропонувати тисячу незвичайних, з якими не буде ніякого клопоту...
- Куди я їх складатиму?! - відмахнулася Улянка.
- Їх не треба складати. І не треба носити з собою. У дощ досить оглянутись довкола.
- Невже?
- Ці парасольки мають ще одну властивість: стає дуже весело, якщо з кимось ними поділитись. То як, подарувати?
- Ага,- невпевнено погодилася дівчинка.
Вона саме бавилася з подругами в парку біля фонтана, коли небо захмарилось, повіяло прохолодою. Малі затривожились: треба вертати додому.
- Не журіться! - заспокоїла їх Улянка.- Один знайомий чарівник подарував мені тисячу парасольок, які з'являються, саме коли їх треба.
Поки діти розпитували про чарівника, важкі краплі посипалися на землю.
- Ой, де парасолі?
І раптом розлогий клен закивав їм гілкою: сюди, сюди! Дощ скочувався по його листю, і під крону не потрапляло жодної краплі. Справжнісінька зелена парасоля! Діти зграйкою гайнули у сховок.
- А до мене хто? Моя парасолька з цвітом! - кликала молоденька липка.
- А моя з яблучками! - шелестіла яблуня.
- У мене крона найрозлогіша,- хвалився горіх.
- Моя ж найвища,- додавав своє стрункий ясен.
- А моя з горобцями! - і собі манила дітей плакуча верба.
Дівчатка ховалися то тут, то там під розлогими кронами-парасолями, перебігали з-під одного дерева під інше і так голосно сміялися, що навіть сонце визирнуло крізь проталину в хмарі. А дощ шумів, розливався теплими калюжами,- ще цього літа не було такого веселого, такого сліпого дощу! Зелені парасолі намокали, краплі пробирались-таки поміж листя, але хіба то біда? Від дощу ростеться краще!
- А гарно ти придумала про чарівника і його парасолі,- сказали Улянці дівчатка, коли дощ перестав.
- Ага,- не стала заперечувати вона й сама здивувалася, як усе-таки незрозуміло буває: від тисячі парасоль утіхи менше, ніж від простого сховку під деревами.
Зірка Мензатюк
Загублене серце
Ту-тук! Ту-тук! Ту-тук! Серце шалено стукотить у грудях, мало не вискочить, а заєць мчить щодуху, аж вітер свистить у вухах. Донизу - що й світ обертом, далі під гору, під гору... От-от дожене хижий лис, от-от упіймає... Раптом шлях перетнуло глибоке провалля. Здавалось, це понад заячі сили, але рятунку не було. Вухань стрибнув - і сталося неймовірне: він переплигнув яругу. Краєм ока побачив, як щось круглясте і яскраво-червоне упало на траву, в грудях стало тихо-тихо, і зайчик зрозумів, що то вискочило його власне серце. Але він тільки очі скосив і біг далі, хоч утікати вже не було від кого - лис залишився по той бік провалля.
Ген-ген віддалік Вухань став, переводячи дух. У грудях, там, де мало калатати серце, загус незвичний холодок, і зайчикові стало страшно. Вернутися? А що, як лис перебрався через яругу і вже по цей бік винюхує його слід? А серце - хтозна, може, він і без нього проживе? Потупцювавши на місці, заєць поплентав додому.
Зайчиха-мати, вислухавши його біду, замислилась.
- Зроду я не чула, щоб у когось серце вискочило з грудей,- сказала вона.- Але може, не мати серця не дуже й зле?
І Вухань вирішив, що, раз уже так вийшло, житиме без серця.
Тим часом загублене серце лежало на сухій траві, серед зірчастого кленового листя.
- Який чудовий листок! - сказала білочка, що саме бігла по гриби.- Ой-йой-йой, та це ж не листок... Справжнісіньке живе серце! От дива... Якось аж страшно...- І вона шмигнула у верхів'я старезного розлогого клена.
А серце знов лишилось лежати на траві, злегка здригаючись,- воно таки було живе!
Зашаруділо опале листя, тріснула суха гіллячка - по лісі йшов їжак.
- Що за біда! - скрикнув він, спіткнувшись.- Серце? Звідки воно тут узялося? Поміркувавши трохи, їжак скинув з голок яблуко, яке ніс додому, а натомість висадив на спину гаряче пульсуюче серце:
- У хазяйстві знадобиться.
Невдовзі на стовбурі клена з'явилось оголошення:
«Продається живе серце в хорошому стані.
Оплата за домовленістю.
Звертатись до їжака».
А заєць, відпочивши, зібрався в город чимось поживитися. Йде він лісом - роздивляється, і вже й не тривожно йому, тільки в грудях, замість серця, терпкий холодок.
- Здоров був, зайче! - гукає його бобер.- Чи не завдаш на плечі гілляку? А то велика попалася, важка.
- Ніколи мені. Завдаш і сам,- байдуже кинув Вухань і пішов далі.
«Що з ним сьогодні? - подумав бобер.- Завжди уважний, щирий, а це...»
Йде заєць лісом, зустрічає борсука.
- Послухай-но, друже,- озвався той.- Чи не прийдеш до мене завтра на толоку? Я на зиму в нову нору переселяюся, а там ще роботи - сам не впораюсь. Допоможеш сухого листу наносити, гаразд?
- У мене й своїх клопотів досить,- відрізав заєць і проминув борсука.
- Не впізнаю його...- промовив борсук і довго дивився зайцеві вслід.
На городі заєць добре поживився, ще й додому насмикав оберемок моркви. Вертається з тією морквою, а назустріч його найближчий приятель, заєць Чорнолапко.
- Добрий день, Вуханю! Де це така морква росте? - питає.
- Де росла, там вже нема! - одрізав Вухань і пішов далі.
«От тобі й друг: ні морквиною не пригостив, ні де взяв не розказав», - розгубився Чорнолапко.
Невдовзі всі Вуханеві друзі помітили, що він змінився. Подейкували, ніби він без серця, і лиш молода зайчиха, з якою раніше Вухань щовечора милувався зорями, заперечувала:
- Що ви, він же добрий!
Проте й вона говорила це дедалі невпевненіш, бо Вухань уже на зорі не задивлявся: навіщо, мовляв, гаяти час на дурниці!
Заєць погладшав, посоліднішав. Він тепер не виходив на веселі заячі гуляння, не зупинявся перемовитися словом зі знайомими, нічиїми радощами не втішався, нікому не співчував. До всіх Вуханеві було байдуже, і він дбав тільки про себе. Збудував собі великий красивий будинок, настарав у нього всякого добра, подумував і про машину. В лісі говорили, що він придбав уже й дачу, але я знаю, що ні: їздив, прицінювався, але не купив.
Зрідка заходив він до зайчихи-матері і хвалився:
- Оце купив новий килим. П'ять сотень віддав. Не знаю вже, й де почепити: у вітальні килим є, у спальні є...
Зайчиха слухала, підтакувала. А провівши сина, довго сиділа мовчки і журно зітхала.
Якось - було це глибокої осені - зайця винюхали мисливські пси. Він втікав щодуху, петляючи по лісі, плутаючи сліди, але довелось добряче попоганяти, поки врешті відірвався від погоні. День видався сльотавий, наш заєць вимок до шерстинки, отож після цього занедужав. Щось немилосердно кололо йому в грудях, і заєць подався до лісового лікаря дятла.
- Так-так, - привітав його той,- на що скаржитесь?
- У грудях щось дуже шпигає,- сказав Вухань.- Видно, простудився під дощем.
- Так-так-так,- знов затакав дятел і взяв зайця за лапу.- Дивно, я не можу знайти пульс.
Лікар заходився вислухувати груди, спину.
- Що за дива! Я не чую вашого серця. Ніби його нема.
- Ну так. Нема. Вискочило з грудей,- мовив заєць.
У дятла від здивування червона шапочка з'їхала на потилицю.
- Не-не-не-не може бути,- залепетав він.- Ні-ні-ні-ніхто не живе без серця.
- А я що, по-вашому, мертвий? - розсердився заєць.- Отже, й живу. Тільки ліків мені треба. Коле щось.
- За-за-за-зараз,- заїкався дятел.- Ви-ви-ви-виписую. Анальгін, папаверін, но-шпа, пластир, інсулін, олі... полі... о-лі-тет-ра-цик-лін, гірчичники, валер'яна... Е ні, валер'яни, мабуть, не... не той...
Дятел простяг зайцеві цілу купу списаних аркушиків.
- І... і обов'язково ле-лежати. Бе-без серця, при температурі вставати не той... не рекомендується,- лікар знову був зосереджений і суворий, хоч усе ще трохи затинався.
І от лежить заєць, лікується. В хаті тихо-тихо. За вікном плюскотить дощ, мокрії жовті листки прилипають до шибок. Нудно зайцеві, прикро. Хата вихолола, а нікому дров занести, грубку розпалити. Пити хочеться, а хто по воду до джерела сходить? На душі тоскно, а до кого слово мовити? Лежить заєць, думає. От усе в нього є, а радості немає. Хата як повна чаша - а все одно пустка. Раптом згадались його з Чорнолапком ігри, і як разом по капусту ходили, і як сліди плутали, лиса перехитрювали; глянули з сутінків косуваті очі молодої зайчихи, і так Вуханеві стало жаль за чимось гарним, що було в нього, але згубилося, стороною пішло. Почав подумки перебирати день за днем цьогорічну весну, літо - нема чого в них згадати. Працював, гарував, гроші складав, все - для хати, та для сервантів, та для килимів. «І що воно за життя нікчемне, без теплоти сердечної? - з прикрістю подумав заєць.- Без... сердечної? Так це, либонь, тому, що я без серця!» - аж вигукнув.
Ураз схопився заєць з ліжка, компрес з голови зірвав, усякі примочки та пігулки у сміття пожбурив, а сам надвір, та до того клена, де торішньої осені згубилося його серце.
Прибіг - тихо, порожньо, тільки сірі дощинки скапують на опале листя.
- Клене-братику, і ти, голубко-берізонько, чи не знаєте, куди поділось моє серце? - питає заєць.
- Чом не знати? - почув він згори. Клен шелестить, берізка щось шепоче, а по сучках з верховіття білка плигає.
- Торік тут цілу зиму висіло оголошення,- каже.- Мовляв, кому потрібне серце. Тепер листок, видно, вітер зірвав. А ти біжи до їжака, біжи, у нього поспитай, може, ще й не продав нікому.
Рвонув заєць до їжака.
- їжаче, друже, чи це в тебе моє загублене серце?
- У мене, в мене,- відповідає їжак.- Твоє, кажеш? Загубив? Раз так, віддам його тобі.
- Ой, дякую! - зрадів заєць.
- Тільки... Ти вже за те, що другий рік його приберігаю, приніс би мені яблучок, га? Дуже мої малі яблука любять.
- Принесу, їжаче, обов'язково принесу!
І ось іде Вухань лісом, а в грудях у нього серце стукає. Тепло від нього, хороше. Йде заєць, лісом любується. Осінній дощ сріблинками на гіллі зависає, шурхотить по жовтому листю. Горить-яріє стигла калина, пахне мокрим деревом, грибами, пізніми ожинами. «І як я жив, не помічаючи такої краси? - сам собі дивується заєць.- Тепер інакше житиму. Знов до давніх друзів повернуся. Тільки... чи приймуть вони мене після всього?» Замислився заєць, серце стислося. Раптом - вискакує на стежку його подруга-зайчиха, зморена, задихана,- тікає від лиса. Тенькнуло щось зайцеві в грудях. «Мерщій сюди!» - гукнув, а сам лисові навперейми! Лис з несподіванки носом в землю зарився, а далі, ошалілий від нечуваного зухвальства, як кинеться за Вуханем! Але де - той теж не чекає...
Вмить обидва зникли з очей, і лиш зайчиха, все ще не вірячи, що врятована від смерті, дивилася вслід Вуханеві такими вдячними, захопленими очима, якими, напевне, ніхто ніколи не дивився.
«Х-х-ху!» - віддихувався заєць, нарешті позбувшись погоні. І так йому радісно, на душі затишно, як давно-давно вже не бувало.
От іде він додому, коли це глядь - сидить під мокрим кущем його друг Чорнолапко, сумний-невеселий.
- Добридень, Чорнолапку! - каже Вухань.- Чого зажурився?
Чорнолапко недовірливо покосився на Вуханя та тільки лапою махнув.
- Скажи мені, що трапилось, може, чим зараджу? - знов питає наш заєць.
Здивувався Чорполапко.
- Та,- каже,- жити мені ніде. Уночі вітер зламав верхівку сосни, вона впала і геть хату розвалила. Добре, що хоч сам з дітьми та жінкою врятувався.
- То ти й оженився? - дивується Вухань.
- Оженився,- каже Чорнолапко.- Куди тепер проти зими з сім'єю приткнутися?
- Послухай-но, друже, ходи жити до мене. З сім'єю, з дітками. В мене хата чимала, помістимось. А на весну побудуєшся. Вже й я чимось пособлю по старій дружбі.
Чорнолапко вухам віри не йме. Невже це Вухань? Невже знову він став колишнім веселим зайцем?
Ніколи ще не було так гамірно у новому Вуханевому дворі. Назбігалося звірят - хто Чорнолапкові помагає переноситися з пожитками, а хто прибіг на це подивитися, бо не вірить, що Вухань знову приязний і щирий, як раніше.
- То-то я не вірив, що Вухань без серця,- каже борсук.- І не гріх ото наговорювати? Хіба буває, щоб хтось без нього жив? Зроду такого не було!
- Не буває,- радісно закивала молода зайчиха.
- Еге ж,- зніяковіло підтакнула і зайчиха-мати, а сама тайком змахнула непрошену сльозу.- Що то за життя...
- Нема що ті дурні чутки і згадувати,- втрутився Чорнолапко.- Всі знають, що без серця жити неможливо.
Вухань мовчки слухав друзів. Тепер він знову був щасливим.